Cпецпроекти

Як Стів Джобс виглядав в очах доньки. Уривок з книги «Малеча» Ліси Бреннан-Джобс


Найбільше свої особисті якості людина розкриває в колі сім’ї. Нова книга видавництва «Наш формат», написана донькою Стіва Джобса Лісою Бреннан-Джобс, саме про це. «Малеча» – це не типова біографія легендарного засновника Apple, яка розповідає про період від початку розвитку його кар’єри до смерті через страшну хворобу, це замальовки з життя, зроблені маленькою дівчинкою, підлітком і дорослою жінкою мірою дорослішання авторки. Ви побачите Стіва Джобса, коли він катається на роликах, розмовляє про секс та обирає новий будинок, тобто таким, яким ви його ніколи не уявляли, – звичайною людиною.

У віці 13 років Ліса переїхала жити до батька. Він мав іншу родину, його дружина якраз народила дитину. Майже із самого народження Ліси її мати та Стів Джобс розсталися. Ліса залишилась із матір’ю – вільною художницею, яка не мала постійного джерела доходів. Батько почав навідувати їх більш-менш регулярно, коли Лісі виповнилось вісім.

«Щоб пожартувати, батько повертався до мене спиною, стогнав і мацав себе руками за спину, ніби то чиїсь інші руки, не його.

Коли він розмовляв зі мною про кохання й секс, то робив це із цікавістю, ніби ми рівня, одна команда.

Я не відчувала такої огиди, коли говорила про секс із матір’ю. Можливо, тому, що я не росла з ним.

– Давай ще раз пройдемося по базах, – сказав він добрим, але нав’язливим тоном. Ми використовували бейсбольну термінологію, хоч і не цікавилися цією грою.

– Ти маєш на увазі… для поцілунків? – запитала я.

– Так. Тож перша база – прості цілунки… – підказав він.

Я знала, що це смішно, але мені подобалося. Він запитував мене десь раз на тиждень, ніби забував. Це була своєрідна вправа на повторення. У мене не було хлопця і не було перспектив, але я розповідала, що знала. Він продовжував підказувати. Єдине, із чим я заплуталася, була третя база – вона називалася «Спуск униз», і до неї міг входити (або ні) оральний секс, але я не згадувала про це і сподівалася, що він теж не питатиме в деталях.

– А ти на якій базі? – питав він.

– На другій, – сказала я. – З Nueva.

– А, – відповів він. – Круто».

У дитинстві Лісі довгий час не дозволялося розповідати, що її батько – Стів Джобс. Про персональний комп’ютер Lisa, що його випустила фірма Стіва Джобса, вона дізналася ще в ранньому дитинстві і була впевнена, що він назвав пристрій на її честь. Але до самої своєї смерті він у цьому так і не зізнався.

«Одного вечора, коли Лорін повернулася додому, я вийшла зустріти її на вулиці, біля трояндових кущів край воріт.

– Ти чула про комп’ютер Lisa? – сказала вона й замкнула ворота; брязнув замок, її волосся сяяло в променях сонця, на плечі – велика шкіряна сумка. – Його ж назвали на твою честь, так?

Ми ніколи про це не говорили, тож я не зрозуміла, чому вона питає тільки зараз. Може, хтось запитав у неї.

– Не знаю. Гадаю, що так, – збрехала я. Хоч би вона змінила тему.

– Певно, що так, – сказала вона. – Давай запитаємо його, як повернеться.

– Та яка різниця? – сказала я. Не хотілося знову почути від нього, що ні. Хоча, може, якщо спитає вона, то він скаже, що так?

Через кілька хвилин він з’явився у воротах, Лорін пішла до нього. Я за нею.

– Любий, – сказала вона, – а той комп’ютер назвали на честь Ліси, так?

– Ні, – сказав він.

– Серйозно?

– Ага, серйозно, – сказав він.

– Та ну.

Вона глянула йому в очі. Я була вражена і вдячна, що вона дотискає там, де я вже здалася б. Вони стояли лицем до лиця на стежці, що вела до вхідних дверей.

– Не на її честь, – сказав він.

І тут мені захотілося, щоб вона взагалі не питала. Мені було соромно, що Лорін дізналася, що я не така важлива для нього, як вона думала.

– А тоді на чию?

– Колишньої дівчини, – сказав він, дивлячись у даль, ніби пригадуючи. Замріявся. Саме ця його мрійливість і переконувала мене в тому, що він каже правду, адже він не міг таке вдавати. У мене з’явилося дивне відчуття, ніби я стикнулася із чимось фальшивим, але останнім часом його щось було забагато. Та й навіщо йому брехати? Він беріг свої почуття для іншої Ліси. Я ніколи не чула про цю дівчину, і, коли пізніше спитала про неї в матері, вона сказала: «Нісенітниця». Але, може, вона не знала? Може, він утаїв першу Лісу від нас обох?

– Вибач, мала, – сказав він і поплескав мене по спині, а тоді зайшов у будинок».

Ліса постійно відчувала брак уваги з боку батька і всіма способами намагалась її завоювати: то погано поводилася, то, навпаки, догоджала всім його примхам. Сестра Стіва Джобса, письменниця Мона Сімпсон, з якою Лісу познайомив батько, довгий час залишалася найближчою людиною і порадницею для дівчинки.
 

«Мені так самотньо, – сказала я Моні по телефону. – Він не приходить побажати мені «на добраніч».

Я покладалася на Мону – вона була моєю посередницею. Ця роль збереглася за нею і після старшої школи. Коли я вже стала дорослою, вона передавала інформацію між нами двома. Мона була справжнім благословенням – батько міг послухатися своєї сестри.

– Правда? – сказала Мона. – А ти просила його?

– Ні.

– А чому б тобі не попросити?

Я не просила, бо знала, що так сильно цього хотіти не є добре. Мені надто сильно хотілося. Я відчувала, що є різниця між тим, якою мала би бути потреба в «на добраніч» у дитини і якою вона є в мене».

<…>

«– А ти міг би час від часу заходити до мене й бажати «на добраніч»? – спитала я батька якось на кухні. Після розмови з Моною я набралася сміливості.

– Що? – спитав він.

– Лише кілька разів на тиждень, – сказала я. – Мені дуже самотньо.

– Вибач, але ні, – відповів він, ні секунди не роздумуючи.

Батько саме гойдав мого брата на колінах – вони разом сиділи в кріслі-гойдалці на кухні. Через кілька днів я окремо попросила Лорін.

– Звісно, – відповіла вона.

Мене переповнювали вдячність і полегшення – ті самі емоції, що й коли вона кликала мене до фотографії, ті самі емоції, через які я посипала її пелюстками й квітами лантани, коли вона входила у ворота після роботи; я аж тремтіла від цієї вдячності, наче від холоду.

Того вечора вона спустилася вниз першою, сіла на моє ліжко й випрямила ноги. Коли Лорін випрямляла ноги, її витягнуті носки ставали схожими на ноги манекена, на якому демонструють туфлі на високих підборах. Я простягнула свої ноги так само, як вона.

– Він спуститься за хвилину, – сказала Лорін.

– Як минув твій день? – спитала я. Я ввімкнула лампу, хоча зазвичай у такий час уже вимикала її. Мені хотілося, щоб їм було приємно і цей візит до мене був для них не тягарем, а радше втіхою.

Мені вистачило б, якби вони просто просунули голову у двері, просто побажали «добраніч», не конче, щоб це тривало довго.

– Чудово, Лісо. Розкажи, що ти читаєш.

Вона кинула оком на стосик книжок біля мого ліжка, кожну з яких я почала читати, але ще не завершила. Вона теж любила читати. Я вкотре перечитувала «Френні і Зуї» й останню книжку з «Каїрської трилогії». Ще я читала «Ліки від кохання» – художні розповіді про психологічні одкровення. Серед них була історія про дівчинку з ожирінням, що під час процесу схуднення починає терапію і з кожним втраченим кілограмом переживає труднощі, з якими стикалася, коли набирала цю масу. Після цього сюжету я задумалася над ідеєю про клітинну пам’ять: усе, що ми переживаємо, зберігається в нашому тілі, навіть якщо усвідомлені спогади про ці події стерлися.

Батько спустився й сів поруч з Лорін на моє ліжко. Від радості й полегшення я не могла розслабитися – як неможливо дихати на сильному вітрі.

– Ну що ж, добраніч, Лісо, – урочисто промовив батько й підвівся, ніби щоб підкреслити ці слова.

Ми обійнялися.

Після того вони жодного разу не спускалися до мене. Я попросила вдруге, батько сказав «ні», і я перестала про це взагалі згадувати».

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: